Коли країна хоче швидко залучити капітал, вона часто створює спеціальні економічні зони (СЕЗ) — території з низькими податками, звільненням від мит і спрощеним регулюванням. Ідея приваблива: даєш інвестору кращі умови на визначеному клаптику землі — і він приходить із робочими місцями й експортом. Але світовий досвід суворий: на кожен успішний Шеньчжень припадають десятки «мертвих» зон. Секрет у тому, що податкова пільга працює лише разом з інфраструктурою (земля, електрика, дороги) і стабільним врядуванням — саме на цьому провалюється більшість зон.
Для України критично важливий власний гіркий досвід. У 1990-х країна створила близько двох десятків вільних економічних зон — і у 2005 році пільги скасували, бо зони перетворилися на канали контрабанди й ухилення від податків. Тому пряме відродження старих СЕЗ — політично токсичне й несумісне з правилами ЄС. Кращий орієнтир — польська модель: у 2018 році Польща зробила пільгу загальнонаціональною, прив’язавши її до розміру інвестиції й лімітів ЄС. Свого часу її зони залучили близько 132 млрд злотих і понад 388 тисяч робочих місць.
Що імплементувати в Україні. Не створювати класичну СЕЗ, а масштабувати те, що вже працює і сумісне з ЄС: індустріальні парки (10 років без податку на прибуток), Дія City для IT й оборонних технологій (уже понад 3 700 компаній) і режим «значних інвестицій» з компенсацією до 30% вкладень. Фокус — на західних прикордонних регіонах, найближчих до ринку ЄС, і на пріоритетних галузях: IT, оборонні технології, агропереробка, зелена енергетика. І головне — спершу наповнити наявні парки (нині працює лише близько третини), а вже потім будувати нові. Бо долю зони вирішує не розмір пільги, а якість врядування і реальна інфраструктура.
