Після початку повномасштабної війни Європейський Союз оголосив курс на поступове зменшення залежності від російського газу через ініціативу REPowerEU та перегляд довгострокових контрактів. У цьому процесі великі енергетичні компанії — зокрема оператори інфраструктури, LNG-трейдери та національні енергетичні концерни — активізували системну лобістську роботу через галузеві асоціації та професійні GR-команди. Лобісти діють на кількох рівнях одночасно: готують позиційні документи, беруть участь у публічних консультаціях Єврокомісії, координують аргументацію між компаніями та національними регуляторами, формують експертні висновки щодо строків, винятків та механізмів компенсацій. Їхня участь зосереджена не на зміні політичної цілі, а на деталях імплементації: перехідних періодах, захисті чинних контрактів, технічних обмеженнях інфраструктури та фінансових гарантіях.
Ключовим каналом впливу є національні уряди. Професійні лобісти працюють із міністерствами енергетики, економіки та фінансів у державах-членах, формуючи позиції ще до винесення питання на рівень Ради ЄС. Саме столиці визначають мандат для переговорів у Брюсселі щодо санкцій, LNG-контрактів та нових регуляторних вимог. Аргументація будується навколо «енергетичної безпеки», стабільності промисловості та соціальної передбачуваності. У підсумку формується модель багаторівневого implementation lobbying, де професійні лобісти виступають координаторами між бізнесом, урядами та інституціями ЄС, адаптуючи реалізацію політичних рішень до економічної та інфраструктурної реальності.
