Перший шлях — суто законодавчий, де родина взагалі не має голосу. У США діє правило, яке вимагає, щоб зображена на марці людина була покійною, а рішення про те, хто удостоюється цієї честі, приймає держава — виходячи з внеску людини в націю, а не з волі її нащадків. Формула, яку описують американські дослідники, звучить так: вирішує історія, а не спадковість. За тією ж логікою працює більшість країн: образ національного героя належить нації, а не приватним особам, і держава розпоряджається ним на власний розсуд.
Другий шлях — коли держава взагалі знімає питання прав, оголошуючи символи спільним надбанням. За українським законодавством банкноти і марки належать до «державних знаків» і не є об’єктом авторського права — тобто формально держава й не зобов’язана ні з ким погоджувати. Деякі країни закріплюють це прямо: у Туркменістані, наприклад, закон окремо встановлює, що прапор, герб, банкноти й інші державні знаки не підлягають копірайту. Це знімає юридичну колізію, але не знімає етичної: закон дозволяє, проте залишається питання поваги до пам’яті конкретної людини та її родини.
І тут український кейс стає показовим. Держава мала повне юридичне право використати образ Стуса без жодних погоджень — але свідомо обрала третій шлях: діалог із родиною і письмову згоду спадкоємця. Це не вимога закону, а вибір на користь культури поваги. Саме такий підхід перетворює формальне право на легітимність, визнану суспільством.
Для України висновок ширший за один випадок. Світова практика показує, що юридично образ героя майже завжди належить державі — але найздоровіші системи додають до права ще й етику: діалог там, де закон його не вимагає. Створення чіткого, передбачуваного механізму погодження з родинами видатних українців — там, де вони є, — може стати новим національним стандартом, який відрізнятиме Україну навіть від тих країн, що вирішують це питання лише силою закону.
