Історія знає механізм, коли держава-агресор компенсує завдані збитки не з доброї волі, а примусово. Після вторгнення Іраку в Кувейт була створена Комісія ООН, яка виплатила постраждалим — людям, компаніям, урядам — понад 52 млрд доларів. Гроші йшли з експортних доходів самого агресора. Ключова умова була лише одна: компенсацію отримували ті, хто зміг документально довести свої втрати.
Україна сьогодні будує свою версію цього механізму. Запрацював міжнародний Реєстр збитків, з’явилися перші національні програми. Це важливі кроки — але тут варто бути чесними. Поки що це радше фіксація масштабу втрат, ніж реальні виплати: механізми на самому старті, а подання заяви до Реєстру не означає автоматичного відшкодування. Для бізнесу, який втратив виробництво вже сьогодні, державна відповідь поки залишається більше теорією, ніж грошима на рахунку.
Але поруч із державними програмами вже існують міжнародні правові інструменти, орієнтовані на компенсацію українському бізнесу за рахунок російських активів. Логіка тут інша, ніж у держпрограмі. Працює принцип об’єднання великого пулу вимог — це дає економічну ефективність, недосяжну для окремого позивача. І справа не обмежується одним реєстром: вимоги реєструються в усіх релевантних реєстрах збитків (зокрема RD4U) і опрацьовуються всіма доступними правовими шляхами в міжнародних юрисдикціях.
Сам шлях чітко структурований: ідентифікація клієнта і професійна оцінка збитку → договір представництва → активне ведення справи фахівцями в міжнародних юрисдикціях. Саме в цьому — наша робота. Ми знаємо, як влаштовані ці механізми, і вміємо провести підприємство через увесь шлях: грамотно зафіксувати збиток, зібрати доказову базу й підготувати справу так, щоб вона була готова, коли відкриється вікно для реальних виплат. Бо, як показує весь світовий досвід, першими компенсацію отримують не ті, хто найгучніше вимагає, а ті, хто був підготовлений від самого початку.
